Національний музей у Пирогові дивує і радує!
Напередодні Івана Купала, під самісіньку чарівну ніч, відбулося диво-дивне: на експозиції Карпати, серед смерек та ялинок, пробився струмок, побіг по камінням веселим водограєм, потужно вдарив по лопатим колесам – і старий водяний млин ожив! Закрутились колеса, ворухнулися жорна –посипалось справжнісіньке борошно…
![]()
Цього моменту млин чекав довго. Дуже довго. Десятки років стоїть він на пагорбі музею, приваблюючи до себе художників, фотографів, митців, архітекторів, навіть президентів.
Ним милувалуються, його малюють,біля нього фотографуються, а він терпить. Його точать хробаки, тріскаються стіни, ламаються колеса. А він мовчки старіє і згадує своє життя..
Згадував рідне Закарпаття, гірське село Пилипець, господаря мірошника, всі зернини, які ретельно перетирав у борошно та крупу.
Скільки років пройшло! Не порахуєш. Аж з 80- х років ХІХ століття.
А все почалося зі сміливих планів Михайла Пирча – задумав він на річці млин поставити - сім’ю з млинарства годувати. Голодно тоді жили в горах: на полонині овець пасли, бокораші дерево сплавляли, жінки біля хати та дітей поралися.
А Михайло захотів млина мати. Буде млин - буде й борошно. Буде борошно – буде й хліб і начинка, будет мелай на токан. Аби не лінився.
Вибрав місцину за селом - подалі від людей, поближче до чортів - всі ж знають, з ким мірошники водяться! - та й побудував млин зі стрімким дахом, великим колесом та двома хижами: для роботи та для відпочинку.
Перегородив річку, зробив загать, видовбав жолоби – і запустив млина.
Сім’я залишилася у Пилипцях жити, а мірошник час від часу приїздив туди зерно людям молоти. Жив за мірку борошна. Добрий був, веселий. І справу свою передав синові Федорові.
Так би й працював собі Федір Пирч мірошником, та почалася війна. За нею - колективізація.
Багато чого бачив млин за своє життя, але мовчить…
В 60-х роках ХХ століття в останнє зупинилися колеса. Застигли жорна. Млин стояв довгий чaс пусткою. Пропав би в горах, згнив би, розвалився. Але, прийшли науковці з Києва. Подивилися, придивилися та й забрали - до музею, під Київ.
Поставили його на почесному місці біля церкви. А запустити не запустили. Залишили пам’яткою народної архітектури та побуту Закарпаття.
Так і простояв більше 30 років не рухаючись.
До музею прийшли нові люди Дмитро Олійник та Сергій Вишнюк: молоді, енергійні, амбітні та креативні. Побачили млин – і загорілися: хочемо запустити!
Ніхто не вірив. А вони не слухали та шукали можливостей, грошей, людей. Знайшли. Переконали і реалізували.
Спонсор – «Миронівський хлібопродукт» - підтримав ідеєю молодих, відремонтував механізм, поставив нові колеса, встановив жорна, запустив воду – старий млин ожив.
![]()
Тече струмок з-під смереки, б’є колеса – а ті весело крутиться, зачаровують відвідувачів, нашіптують казки та легенди, зерно мелять…
Дивишся і розумієш – диво буває. Особливо в ніч на Купала: у кого папороть цвіте, хтось скарби знаходить. А в музеї у Пирогові вже другий рік поспіль отримують нове життя музейні пам’ятки: минулого року Дуб Перуна підняли, цього року – млин запрацював. Мабуть, це вже стає традицією – напередодні Івана Купала відреставровані музейні об’єкти відкривати.
Дякуємо, хлопці, за подарунок. Хай ваші мрії й надалі збуваються!
Н.Іванченко
Фото Юлії Коваленко
